• Дана стаття присвячена проблемному питанню можливості встановлення володільця доменного імені, а як наслідок відповідальної особи за інформацію розміщену на конкретному веб-сайті.

    Напевно дехто з читачів безпосередньо зіткався із фактами порушення немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація, недоторканість особистого життя та ін.) з використанням Інтернет-ресурсу. Сьогодні у фізичних та юридичних осіб, їх представників, адвокатів зникла можливість отримати відомості про власника конкретного доменного імені.

    А як наслідок, нівелюється можливість захистити права осіб та створюється найбільший із існуючих просторів для свавілля.  Передумовами виникнення такої ситуації слугували наступні події.

    06 липня 2010 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та Додатковий протокол до Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних стосовно органів нагляду та транскордонних потоків даних.

    На виконання Конвенції був прийнятий Закон України «Про захист персональних даних» від 01 червня 2010 року №2297-VI (надалі по тексту «Закон»). Згідно ст. 30 Закону встановлено дату набрання ним чинності – з 1 січня 2011 року.

     

    Тому, з початку цього року, у випадках направлення адвокатських запитів щодо встановлення власника конкретного доменного імені на практиці – більшість реєстраторів зайняли мовчазну позицію, а інші відмовляють у такому наданні посилаючись на норми Закону. Дані факти підтверджуються трьома конкретними запитами автора цієї статті до реєстраторів доменних імен та проведеними розмовами з їх працівниками.

     

    Якщо частково відійти від основної проблематики, було б правильним  нагадати наступне. В нашій державі ситуація з адмініструванням (управлінням) Інтернет-простору продовж останніх десяти років носить невизначений та хаотичний характер. Якщо проаналізувати інформацію та документи на відповідних Інтернет-ресурсах однієї сторони (www.ua-nic.net) та другої (www.hostmaster.ua), на моє особисте переконання держава не здійснює реального контролю та управління у віртуальному світі.

    Сьогодні, де-юре адміністрування верхнього доменного імені .UA здійснює Держава в особі «Українського мережевого інформаційного центру» (UANIC), але де-факто – Дмитро Кохманюк в особі Товариства з обмеженою відповідальністю «Хостмастер».

    Причому обидві сторони дуже захопились десятирічними перегонами за право володарювати в Інтернет-просторі України. Бажання будь-якими засобами отримати прихильність від Всесвітньої корпорації з призначення доменних імен та номерів (ICANN), до речі саме ця організація здійснює адміністрування світового Інтернету, стало більше за бажання покращити українським користувачам Інтернет-існування.

    Згідно чинного законодавства (ст., ст. 1, 56 Закону України «Про телекомунікації») визначено, що «домен .UA» – це домен верхнього рівня ієрархічного адресного простору мережі Інтернет, створений на основі кодування назв країн відповідного до міжнародних стандартів, для обслуговування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет. Законодавчо вирішено питання про, так би мовити, «недержавне» адміністрування адресного простору мережі Інтернет організацією, яка утворюється самоврядними організаціями операторів/провайдерів Інтернет та зареєстрована відповідно до міжнародних вимог.

    За приблизними підрахунками, сьогодні існує близько 150 реєстраторів доменних імен у яких з ТОВ «Хостмастер» існують правовідносини з приводу делегування повноважень на реєстрацію та обслуговування.

     

    Таким чином, якщо сконцентруватися на тому, що бажання закрити доступ до відомостей про власників доменних імен виходить не від формального адміністратора, а від «абсолютно реального», стає зрозумілим причини такого рішення і його мета.

     

    Згідно відомостей розміщених на офіційному сайті «Хостмастер» (hostmaster.ua/news/?pr20110131), посилаючись на Закон адміністратор доменної зони .UA закрив публічний доступ до інформації про фізичних осіб, що зареєстрували доменне ім’я, у так званому полі – whois. Там же, адміністратор верхнього домена Дмитро Кохманюк заявив, що адміністрація домена не виступила з ініціативою закрити сервіс, але була вимушена це зробити як законослухняна компанія. Також він зазначив, що зробила вона це по власній ініціативі, адже її ще ніякі органи не «просили» заблокувати доступ до особистої інформації.

     

    «По словам заместителя правления Интернет-ассоциации Украины Александра Ольшанского, регистраторы отправили запрос в Министерство юстиции, с просьбой разъяснить, требует ли закон «О персональных данных» прекращения работы whois, пишут Новости Киева (kievstreet.net). По его мнению, закрытие этого сервиса является нонсенсом в мировой практике».

     

    Переконаний у тому, що дії «фактичного адміністратора» верхнього домену .UA  та реєстраторів нижніх рівнів, котрі проявляються у відмові надавати відомості про власників доменних імен є протиправними. Дана позиція стосується лише випадків направлення відповідних запитів, у зв’язку із захистом законних прав осіб та аргументується наступним.

     

    У відповідності до ст. 14 Закону визначено, що поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу з баз персональних даних за згодою суб’єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

    Тобто поширення персональних даних дозволяється у випадку наявності двох умов: таке право запитувача повинно бути визначено законом та запит направлений в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

     

    Згідно ст. 2 Закону визначено, що Державний реєстр баз персональних даних – єдина державна інформаційна система збору, накопичення та обробки відомостей про зареєстровані бази персональних даних.

     

    Постає запитання: чи є бази реєстраторів доменних імен – зареєстрованими базами персональних даних, в контексті вищезгаданих норм права? Очевидно що ні. На сьогодні взагалі не існує жодної зареєстровано персональної бази даних.

    Так згідно ст. 30 Закону було дано доручення Кабінету Міністрів України протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом.

    Лише 06 квітня 2011 року був виданий Указ Президента України 390/2010 «Про Положення про Державну службу України з питань захисту персональних даних». Згідно п. п. 7, 8 п. 4 даного Положення визначено, що ДСЗПД України відповідно до покладених на неї завдань: реєструє бази персональних даних та веде Державний  реєстр баз персональних даних, надає витяги із нього та забезпечує  створення  Державного реєстру баз персональних даних.

    Згідно п.2 Указу Кабмін зобов’язано в місячний строк вирішити питання розміщення та матеріально-технічного забезпечення діяльності Державної служби України з питань  захисту персональних даних.

    Цілком зрозуміло, що служба, яке не почала виконання своїх функцій, об’єктивно не могла б зареєструвати базу персональних даних.

    Розглянемо конкретну фабулу – на одному з веб-сайтів поширено неправдиву інформацію про особу. Дана особа звернулась до адвоката з потребою в отриманні адвокатського захисту щодо порушеного немайнового права.

    З метою встановлення особи відповідальної за розміщену інформацію на веб-сайті, адвокат звертається із запитом до адміністратора верхнього домену («Хостмастер») та/або реєстратора доменного імені («Х») із відповідним запитом. Запит подається у відповідності та на підставі ст. 6, 10 Закону України від 19.12.1992 року № 2887-ХІІ «Про адвокатуру», Указ Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» №1240/99 від 30.09.1999 року.

    Як вже зазначалось, у результаті адвокат або не отримує відповідь, або отримує відмову із посиланням на Закон. Тому немає можливості захистити законні права довірителя.

    Разом з тим, переконаний, що в даній ситуації має бути застосована ч. 2 ст. 14 Закону. Адже по-перше маємо факт порушення прав людини, а по-друге законом визначено права адвоката на отримання подібних відомостей. Гарантії адвокатської діяльності охороняються законом. Фактично особа позбавляється можливості звернутися до суду. Одне з найбільших здобутків правової держави зводиться нанівець.

    Інше питання про «сируватість» і «неповноту» законодавчого визначення, як конкретних прав адвоката, так і власне ч. 2 ст. 14 «новоспеченого» Закону.

    Також є цікавим той момент, чому саме реєстратори доменних імен та «Хостмастер» стали першими в лавах «законослухняних». Адже існує ряд інформаційних баз приватних осіб (агентства нерухомості про об’єкти та їх власників, мережі аптечних магазинів про клієнтів, служби таксі та ін.). Жодна з цих баз не стала закритою для доступу.

    Особисто в мене, складається враження, що комусь вигідно ще раз підкреслити свою значущість та унікальність. Як наслідок відмова від конструктиву, що є необхідним не лише користувачам Інтернет, а і особам покликаним захищати їх права.

     

    Для отримання роз’яснень, нами було направлено відповідні запити до Міністерства юстиції України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Комітету Верховної ради з питань правосуддя, Об’єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр» та ТОВ «Хостмастер». Жодна з цих шановних організацій та осіб змістовної відповіді не надала. Можливо необхідні розяснення можуть зявитися в розясненнях Пленуму ВСУ.

     

    Нагадувати про норми Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» та всі протоколи до неї, Конституції України, процесуальних кодексів, спеціальних законів та роз’яснень пленумів ВСУ про можливість кожного захистити в суді свої права, напевно немає потреби.

    Законодавець даремно не враховує значущість та масштабність проблеми. Сьогодні Інтернет-простір це мільйонні користувачі та мільярдні прибутки. Потенційна загроза від протиправних дій у віртуальному світі більша за будь-яку сучасну зброю. Яскравим прикладом може слугувати діяльність Джуліана Асанджа – засновника «WikiLeaks».

    В Україні реально захистити немайнові права порушені за допомогою Інтернет-простору стало неможливим. Адже є невідомим – ХТО ВІДПОВІДАЄ?